Скільки разів я вже переконувався у цьому?! Бо якщо навіть пошукати дешеве, але якісніше, то це вже не так вже й дешево, тому що хоча б час витрачено було, а час, як відомо, також чогось та коштує. От і виходить наче й дешево, а насправді зовсім недешево. Та й спробуй його знайти те "дешеве-якісне"...

От такі думки приходять у мою голову, коли я взуваю свої нові "кросівки". Бо "зекономив", Дідько б мене вхопив! "Економіст" клятий - найшов на кому економити - на мені! О, це тепер мені побиватися вистачить не менш ніж до Нового Року!

Але, напевне, у російського (чи то радянського?) менталітету, впливу якого я значною мірою піддавався у дитинстві, та який не вивітрився з мене аж до цього часу, є така погана звичка шукати винного у своїх власних дурних вчинках. Отож бо й я ось тут, на цій сторінці, спробую "знайти крайнього". Бо, звичайно ж, сам я не винен - може я й дурень, але які ж вони підлі ті люди, які мене, дурня, обдурюють! Правда ж? :) Тим паче, що це дуже популярна останнім часом світова політика. Отже...

Отже, мені потрібні були нові кросівки. Бо старі вже вкрай зносилися, та й кросівками у своєму первісному вигляді не були: так, легкі капці на зразок кед. Аж от я "став солідним" і забажав кросівки. Але менш жадібним, як виявилося, не став, тому проглянувши декілька магазинів з цінниками від 280 гривен (близько 30 євро) та не знайшовши там бажаної втіхи для своєї душі, одного недільного ранку (власне, тиждень тому) я попрямував на дешевий базар на одній з околиць міста.

Попередньо діставши з банкомату 50 гривен, я вийшов зі станції метро нібито у самому центрі базару, тому пішов у правий бік: треба ж було кудись іти? Не пройшовши й з півсотні кроків я надибав "прилавок" з "кросівками". Спитавши попередньо ціну і вирішивши, що 45-50 гривен - це як раз те що треба, я всівся приміряти.

Перші мені безумовно не сподобалися - на нозі відчуваються просто жахливо. А от другі, ті самі, які я тут лаю, прийшлися мені до снаги і нібито були "саме те що треба". Таке відчуття не покидало мене аж лічені н-надцять секунди, поки я ті кросівки приміряв.

Оддавши гроші (тяжкою працею зароблені 45 гривен - кляті вороги простих дурнів!), та отримавши на здачу ще п'ятірку, я пішов "подивитися ще чогось". "Видивився" ще й дві пари шкарпеток по дві з половиною за пару, грошей було як раз, тому розжився ще й шкарпетками. І радісний і задоволений чимчикую собі куди очі дивляться.

Але муляло мене палке бажання перевзутися у нові кросівки і спробувати їх "у бойових умовах". Отож, знайшовши перше-ліпше місце для цього, я це й зробив. О-о-о! Що за паскудство?! Але ж вони були добрі! Що ж сталося?!

А хто його знає. У мене виникла думка піти поміняти їх може на щось краще, чи може на дещо менший розмір, але шок від своєї цілковитої дурості скував мене міцними холодними лещатами і я пішов собі... І от пишу - лаюся...

Яка ж мораль, чи то хто ж винен? Мораль досить хитра: як виявилося, у нас чомусь є лише кросівки за 50-60, і є за 250-300 і більше. А от за 150 - звиняйте, нема. А чому? Може попиту на них немає? А може усе таки я їх просто не знайшов, бо шукав не надто наполегливо? Цікаво було б дізнатися, але я дійшов іншою думки! Виявляється, у нас немає того самого "середнього класу", на якому, за підручниками та теоріями, базується уся сучасна демократія розвинутих країн. От які думки виникають інколи усього лише через власну дурість! Мені таки треба йти у політику, неодмінно треба!

Отже, як у нас немає середнього класу, а є лише дуже бідні (за 50 гривен) та дуже багаті (не менш як за 500), то, відповідно, немає сенсу й виробляти та продавати товар непоганої якості за не надмірні гроші. Бо ж багач і так купує дорогі речі, а бідняку також нема куди діватися - хочеш не хочеш, я будеш купувати "китайське виробництво". До речі, щодо "китайського виробництва" - це я дещо занадто узагальнюю, бо, наприклад, "Монарх" - це досить солідне та якісне взуття за не надмірну ціну! Так що... Але не про те річ.

Отож бо, немає в нашій Україні середнього класу, немає, відповідно, ніякою демократії та свободи слова чи думки, немає нічого такого. А от гроші є - цього вже не приховаєш. Гроші є й чимало, бо за що ж тоді купуються усі оті київські квартири у елітних будинках, вартістю не менш як 1000 євро за квадратний метр і площею не менш як 100 квадратних метрів? 100 тисяч! Та мені, щоб заощадити таку суму, треба працювати... не скажу скільки! Багато - люди стільки не живуть! Хіба що може дітям дістанеться. А ще - новенькі дорогі авто, що скрізь котять Києвом! На це, напевне, також є гроші зовсім не у "середнього класу".

А з іншого боку уся та біднота, через яку Україну й вважають однією з найбідніших держав світу за прибутком на душу населення...

Ні, мені таки треба йти у політику, бо я щось чим далі, тим усе більше знаходжу якісь політичні, соціальні та економічні негаразди, які винні у моїх власних бідуваннях. А може просто стати трохи розумнішим? Дивись, і започаткую той самий "середній клас". І усе через якісь дешеві кросівки...

Від 23 липня 2003 року